Робота конструктора – нелегкий хліб, та й частенько оплачується вона далеко не так, як хотілося б. Але, зізнаюся, дуже люблю її. Конструктором я проробив більш тридцяти років. Було багато цікавого, але запам'яталися найбільше епізоди з відряджень, яких у мене й інших досвідчених фахівців було багато. Може бути, так трапилося тому, що робота в кульмана, а пізніше – комп'ютера все-таки достатньо рутинна. А от у відрядженнях…
Зовсім секретна «пищевка» і саме старе встаткування
Відношення до встаткування на харчових підприємствах було різне. Про одну крайність я розповів. А от на Детчинском овочеконсервному комбінаті (Калузька область) – не забалуєш. Справа в тому, що там випускалося багато продукції для постачання армії. Мало того, там був спеццех, де виготовляли харчування для космонавтів. Чесно говорячи, дуже хотілося потрапити туди, щоб подивитися на самі передові харчові технології. Але не пустили - не покладене.
Трепетне відношення до продукції спеціального призначення природно переносилося й на встаткування на всім комбінаті. Наприклад, я побачив там працюючий німецький фасувальний автомат 1937 року випуску, що явно дістався комбінату по контрибуції після Великої вітчизняної війни. Погодитеся, що працююче порядку 50 років устаткування - майже нонсенс. Чия заслуга в цьому: виробників техніки або механіків підприємства, стільки років підтримуючих устаткування в робочому стані? Напевно, і тих і інших.
Найшвидший розв'язок питання …
Прекрасно ставилися до встаткування й на Борисовской кондитерській фабриці в Білорусії. Наприклад, там довше всіх проробило перше вітчизняне встаткування «флоупак» – машина АЗС-1, що впаковує в целофан зефір, покладений по три штуки в картонний лоточек. До речі, на одній з виставок Worldfood середини десятиліття, що закінчується, я розмовляв із представниками цієї фабрики, і вони мене повідомили, що всі машини «флоупак» різних виробників, що працюють зараз на підприємстві, на «внутрішнфабричному» сленгу продовжують називатися «азеэсами».
Охоче встановлювали на фабриці й нове обладнання. У другій половині 80-х стала заохочуватися ініціатива «знизу», і в організації, де я працював, створили нову модифікацію автомата «флоупак», призначену для тих же цілей, що й АЗС. І відразу задумалися: де провести випробування? При ініціативній розробці, на відміну від тієї, що виконувалася за завданням «зверху», підприємство для проведення випробувань треба було шукати самостійно. Згадали про Борисов. Мене відрядять на цю фабрику, щоб я вмовив керівництво прийняти автомат і провести випробування. Увесь шлях туди, я в голові «прокручиваю» майбутні переговори, придумуючи різні, як мені видалося, переконливі доводи на користь нової техніки.
Коли мене зустріли на прохідної фабрики й проводили до ліфта, щоб доставити на поверх, де розташовувалися кабінети керівництва, те одночасно до нього підійшов і директор фабрики. Нас познайомили. Поки ми разом піднімалися, я виклав йому прохання. Двері ліфта ще не відкрилися на потрібному нам поверсі, а директор мені відповів: «Беру». Потім, при налагодженні й випробуваннях автомата, нашим представникам були створені самі сприятливі умови - що, чесно сказати, траплялося вкрай рідко.
…і найпростішому
Під час випробувань і підготовки до них частенько треба було ухвалювати дуже швидкий і правильний розв'язок. Але поспіх часом ставив членів налагоджувальної бригади в смішне положення.
В Донецької області наближалися випробування лінії для фасування повареної солі в картонні пачки й створення групових і транспортних упакувань із них. Раптом, усього за пару днів до приїзду приймальної комісії, головна частина лінії відмовляється працювати в автоматичному режимі. Коли давиш на пускову кнопку – працює, відпускаєш – зупиняється. При підготовці лінії звичайно задіється більша бригада з фахівців самого різного профілю, а отут ще перед початком випробувань приїхали й провідний конструктор, і начальник відділу, де проектувала більша частина лінії, включаючи «, що занедужав» автомат. І от усі фахівці ламають голову: що відбулося, чому відбулося і як це виправити?
Не знайшовши причини, дзвонять додому й повідомляють про, що звалилося «нещасті». До них терміново вилітає головний фахівець із промислової електроніки. Приїхавши на місце, він сходу усуває «поломку», перемінивши положення одного з перемикачів з налагоджувального режиму роботи, коли автомат працює тільки при натиснутій пусковій кнопці, на автоматичний режим. Электронщика довелося вмовляти (але не довго, пообіцявши влаштувати йому ввечері «банкет») не повідомляти керівництво КБ про те, як ліквідувався «прорив». Але те, як досвідчені інженери й збирачі, самі, що ж і створили цей автомат, не згадали про такий дріб'язок, залишається загадкою.
Втім, точно таке ж трапилося й із мною. Після обідньої перерви ми зі слюсарем відпустили електрика по особистих (додам, «серцевим») справам, а самі не можемо запустити встаткування. Про той же перемикач, який, ідучи, електрик навіщо-те «перекинув» на налагоджувальний режим, я згадав тільки години через півтора метушні в автомата й чесання в потилиці. Добре, що викликати нікого не довелося.
А був випадок, коли дійсно конче був потрібний фахівець, але він «не викликався». На виставці, що проходила на ВДНГ наприкінці 1988 року, у фасувального автомата «полетів» регулятор температури нагрівання губок поперечного зварювання. На моє телефонне прохання надіслати електрика й новий регулятор мені відповіли, що не можуть, і порадили буквально: «посмикати й потрясти» прилад - може, контакти відійшли. Так смикав я його вже, ще до цього «коштовної вказівки»! А автомат треба б уже ранком демонструвати в действіі.
Довелося «виявити ініціативу», користуючись підручними засобами. Добре, що була собою електрична схема автомата. І ми з колегою – конструктором-механіком, що відповідали за демонстрацію на виставці іншого встаткування, допізна розбиралися з нею. А потім за допомогою шматка проведення подали напруга прямо на губки, виключивши з ланцюга непрацюючий регулятор. До кінця виставки (ще три тижні) працював автомат з несправним приладом. Правда, потихеньку від відвідувачів доводилося увесь час включати й відключати нагрівання губок.
А через три місяці наші фасувальні автомати вперше «виїхали» на виставку в Італію. І, треба ж такому трапитися, - той же прилад на одному зразку техніки відмовив і « за бугром»! Італійські інженери, що помітили метушню наших фахівців в автомата, швидко всі «просікли», віднесли зі співчуттям і заспокоїли: «Нічого, таке й у нас трапляється. Ви подзвоните в компанію, що виготовила прилад, і вам завтра ж надішлють новий». Не врахували тільки італійці, у період перебудови із симпатією отнесшиеся до нашої техніки і її творцям, радянської специфіки технічного сервісу. Як же, завтра! Надішлють! Та ще через кілька границь і митниць! Отут один з керівників підприємства ( до речі, той, що рекомендував мені «потрясти» регулятор) згадав про нашу з колегою «коштовну ініціативі» на попередній виставці й точно так само «полагодив» автомат.
Не соціалістичне змагання
Розмови, що в СРСР не було конкуренції, не зовсім відповідають істині. Конкуренція між підприємствами, що випускають однотипну техніку, існувала завжди. Звичайно, не нинішня « зверино-капіталістична», а, так сказати, «м'яка соціалістична». Адже той, хто краще створить або, принаймні, покаже своє «дітище» перед високим начальством - той і одержить замовлення з усіма, що випливають «благами», які виражалися, насамперед, у преміях. А потім, більшість із нас було патріотами, без різниці чого: країни, рідного міста або підприємства, де трудилися.
Конкуренція тільки підсилилася, коли після ліквідації Минлегпищемаша підприємства й організації, що займалися випуском устаткування для «пищевки», «роздали» міністерствам військово-промислового комплексу, і на згаданій виставці 1988 року однотипне встаткування стояло на різних стендах: наше – на стенді Минавиапрома, а колег з Капсукаса – на стенді Міністерства середнього машинобудування. Два автомати коміркового типу: наш (з тягнучими транспортерами) і литовський (з тягнучими губками) - розташовувалися через прохід.
До вечора одного із днів роботи виставки зауважую, що якийсь товариш пенсійного виду дуже уважно розглядає обоє виробу, а потім ставить запитання, з яких роблю висновок, що він розбирається в даному виді техніки. Просить мене запустити автомат (той самий, з вышедшим з ладу регулятором), потім підходить уводити, увести до ладу литовському автомату й просить теж включити. І курсуючи між автоматами, змушує нас поступово збільшувати продуктивність. Дотепер дивуюся, як утягнув він нас буквально в змагання: у кого продуктивність вище? Але завелися ми, довели її до максимуму (правда, на неодруженому ходу). А він, підбиваючи, уважає цикли у хвилину, і не дає виключити встаткування. Скінчилося тим, що в «литовця» відірвалася одна з поперечних губок. «Здався» же литовський автомат тому, що при його технологічній схемі одержання пакетів губки роблять більш складний рух, і на високих швидкостях випробовують більше навантаження. Ветеран-Підбурювач із гордим видом покинув виставочний зал, що тільки що був «технічною ареною», а інженери з нашого стенда пішли пропонувати колегам-суперникам допомога у відновленні техніки.
Агент «Нуль-нуль скільки-те»
Роботу пакувальних виставок знаю не з_чуток, працював на них, перебуваючи по обидві сторони бар'єра: і в якості представника компанії на стенді, і в якості відвідувача. На виставках, та й де тільки можливо, я завжди придивлявся до будь-якої пакувальної техніки, а коли якийсь час керував службою інформації на підприємстві, то мені вже ставилося в обов'язку знати про техніка конкурентів якнайбільше. А під час роботи виставок я взагалі одержував завдання, що граничить із тим, що називається «промислове шпигунство». Але, на жаль, даючи таке завдання, керівництво якось не намагалося затурбуватися моїм «прикриттям». У мене не було не тільки явок, паролів, зв'язки й іншої « шпигунської атрибутики», але навіть «фальшивих» візитних карток. А як можна розмовляти з людиною на стенді, доладно не представившись?
На одній з «Упакувань» початку-середини 90-х років розговорився з відвідувачем, що зацікавився нашим фасувальним автоматом. Він і запропонував мені сходити з ним на стенд дуже відомої італійської компанії, що поставляла до нас у країну встаткування, у тому числі, аналогічне нашому, ще з 1970-х років. На стенді мій новий знайомий представив мене як головного механіка свого підприємства, і ми почали розмову. Коли ж у процесі спілкування я став ставити професійні запитання, то представник італійців Андрій просто розцвів: « Як приємно розмовляти зі знаючими людьми!». Нагадаю, що це були 90-е роки, коли малий продовольчий бізнес у нас у країні тільки зароджувався, і його починаючі керівники ще мало чого знали про впаковування. Я усе більше довідаюся про встаткування з Італії, а мій «агент прикриття», вслухуючись у наш діалог, усе більше їм зацікавлюється. І починає з'ясовувати, як би придбати його дешевше. Співрозмовник пропонує різні варіанти: лізинг, різний склад комплектації, відновлене встаткування. Тому треба ще дешевше, і він запитує: «А якщо я куплю порізно головні вузли автомата й зберу їх, виготовивши дещо, наприклад, станину, тут?». На що Андрій цілком резонно відповідає, що не варто цього робити. Розповідає, що часто після того, як на харчовім підприємстві запустить устаткування своєї фірми, йому пропонують подивитися ще аналогічний автомат мого рідного підприємства, який чомусь не прагне працювати. І говорить моєму «напарникові по розвідці»: «Отут цілий завод випускає техніку, і те вона не занадто працює, а ви в «польових умовах» прагнете її зробити».
У результаті моїх «розвідувальних дій» ми довідалися багато цікавого про встаткування конкурентів, але втратили потенційного покупця.
А с Андрієм ми аж до недавнього часу по кілька раз у році зустрічалися на московських виставках. Згадували той випадок з посмішкою. Не скажу, що подружилися, але ставилися друг до друга ссимпатией.
***
Андрій – один з багатьох цікавих людей, так чи інакше пов'язаних із упаковуванням, з ким я познайомився, працюючи над створенням фасовочно-пакувального встаткування, та й після того, як ця моя діяльність волею доль припинилася. Втім, розповідь про чудові людей варто виділити в окремий матеріал.
Зараз я зустрічаюся з ними, в основному, на виставках. На майбутньої «Упакуванню/Упакиталии» знову побачу з кимсь. А можливо, що трапиться на виставці який-небудь епізод, про який залишаться приємні спогади. Так що - « До зустрічі на виставці!».
Якщо на роботі з вами й вашими колегами відбувалися забавні, курйозні або просто повчальні історії - не соромтеся розповідати їх у коментарях!
Автор: Володимир Ульянов
0 комент.:
Дописати коментар